Історичні хроніки: Становлення селянського (фермерського) господарства у 90-х рр. (частина 1)

Селянське (фермерське) господарство – це форма вільного підприємництва, що ґрунтується на економічній зацікавленості працівників. В Україні процес створення таких господарств розпочався у 1989 p., коли у верхніх ешелонах влади було прийнято рішення про різноманітність форм господарювання на селі. Шлях становлення селянських (фермерських) господарств в умовах тоталітарної держави був надто тернистим. На кінець першого кварталу 1990 р. фермерів в Україні було лише чотири.

В умовах незалежності України, що була проголошена 24 серпня 1991 p., перебудовчий процес в аграрному виробництві зазнавав цілком нових трансформацій, що розвивалися в напрямі відродження на селі індивідуальних форм власності. Поступово набирав розвитку селянський (фермерський) рух, який зміцнювався саме завдяки зусиллям тисяч прихильників цієї форми господарювання. Реально створювалась альтернатива колективним і державним сільськогосподарським підприємствам.

До початку земельної реформи станом на 1 січня 1991 р. в Україні налічувалось лише 82 фермерських господарства. У своєму користуванні вони мали 1993 га землі. Мінливий процес створення селянських (фермерських) господарств зумовлений відсутністю на той час Закону про селянське (фермерське) господарство. У бюджеті не було передбачено коштів для розвитку цих господарств, не розроблено систему матеріально-технічного забезпечення, кредитування й обслуговування господарств, незадовільно вирішувалися клопотання громадян про надання їм земель для організації фермерських господарств.

На 1 січня 1996 р. в Україні чисельність фермерських господарств досягла понад 35 тис. Такою вона залишалася і на кінець 90-х років. Загальна площа земель, які вони займали, понад 700 тис. га. Отже, за період земельної реформи здійснено чималий стрибок. Найбільше фермерських господарств у Миколаївській області – майже 5 тис., чимало їх у Херсонській, Львівській, Дніпропетровській, Донецькій областях. Найменше цих господарств у Житомирській області – всього 354. Мало їх на Рівненщині, Черкащині, Чернігівщині, Полтавщині.

Зарубіжний і невеликий вітчизняний досвід показує, що створення сектору селянських (фермерських) господарств не зводиться лише до їхніх розмірів або структури. Йдеться про зародження нового матеріального устрою, в основі якого лежать принципи, властиві лише цій формі господарювання. Одним із них є добровільність створення, вибір господарських партнерів і форм взаємодії з ними. Селяни самі, виходячи з власних інтересів і можливостей, створюють господарства, визначають напрям своєї господарської діяльності, встановлюють взаємовідносини з відповідними підприємствами та організаціями.

Важливим і найголовнішим принципом селянського (фермерського) господарства є надання селянину землі у приватну власність, довічне володіння або оренду. Власність на землю виступає, з одного боку, гарантією стійкості фермерського господарства, а з другого – основою його життєвості при швидких змінах економічних, політичних і соціальних чинників. Орендатор одержує землю лише в тимчасове користування. Він незацікавлений у довгострокових капітальних вкладеннях, оскільки не впевнений, що до завершення строку оренди землі всі його грошові затрати повністю компенсуються або строк цієї оренди буде продовжено.

Не менш важливим принципом є право власності на засоби виробництва та іншу нерухомість – будинок, техніку, господарські будівлі, худобу та інше майно, необхідне для сільськогосподарської діяльності. Без цього господарство втрачає економічну основу своєї життєздатності, а селянин – зацікавленість у веденні господарства високоефективно, з розрахунком на перспективу. Проте це зовсім не означає, що не можлива оренда засобів виробництва, особливо на перших порах створення і становлення фермерського господарства. Фермер має право викупити орендоване майно повністю відразу або на виплату, якщо орендодавець на це погоджується.

Фермерському господарству властива самостійність у визначенні структури виробництва і реалізації продукції, у використанні одержаних прибутків. Селянину-фермеру надається самостійність в управлінні господарством, зокрема у виробничій, фінансовій і комерційній діяльності. Цього вимагає зацікавленість його в одержанні прибутку в поєднанні з високим рівнем ризику.

Функціонування фермерських господарств, як і інших форм господарювання, не може бути успішним без економічної підтримки з боку держави. Вони мають створювати сучасну виробничу і невиробничу інфраструктуру, проводити меліорацію земель та інші роботи, що потребує значних коштів, особливо в початковий період.

У прийнятій Кабінетом Міністрів України у квітні 2004 р. Постанові «Про хід виконання Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» намічено активізацію діяльності Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств і його обласних відділень. У державному бюджеті заплановано виділити цьому фонду відповідні кошти. На період становлення таких господарств передбачено можливість і порядок відшкодування за рахунок коштів фонду до 30% вартості будівництва тваринницьких приміщень, а також до 15% затрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажної автомашини.

Починаючи з 1994 p., при розміщенні інвестицій в цілому по Україні визнано доцільним щороку направляти для селянських (фермерських) господарств не менше як 5% централізованих державних капітальних вкладень, спрямованих на соціальний розвиток села. Ці кошти мають витрачатися на будівництво під’їзних шляхів до фермерських господарств, електро- і радіотелефонної мережі, системи газо- і водопостачання, на меліорацію земель. У селах, де відчувається нестача трудових ресурсів, кошти вкладаються і в будівництво житла та господарських будівель для потреб сімей, що туди переселилися.

Продовження у частині 2